Адміністративна юстиція в Україні: історичні та законодавчі аспекти становлення і розвитку.

Безпосередньо на підставі Конституції України кожному громадянину гарантується  звернення до суду для захисту конституційних прав  і свобод (стаття 8 Конституції України). Реалізація вказаної гарантії потребує запровадження цілого комплексу заходів, перш за все це створення системи компетентних судів, певної форми звернення до суду, яка б була зрозумілою та доступною кожному громадянину, ефективного і швидкого механізму розгляду судом таких звернень, безумовного і повного виконання рішення суду та інших заходів.

Оскільки утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави то цілком логічно було б зазначити, що  створення ефективного і доступного механізму  захисту конституційних прав та свобод  людини і громадянина є нагальним завданням держави на шляху становлення демократії та побудови правової держави.

Статтею 55 Конституції України гарантовано, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і противоправних посягань.

Реалізація гарантованого Конституцією України  права на захит можлива, перш за все, за допомогою застосування  засобів та  механізмів, які розкривають відповідно матеріально-правовий та процесуальний зміст цього права.

Засобами захисту за матеріально-правовим змістом слід вважати:

– право людини використовувавати проти правопорушника дозволені законом власні примусові або попереджальні дії (самозахист);

-право людини звернутися до компетентних органів (органів државної влади, місцевого самоврядування, громадських обєднань, суду) з вимогою попередження,  припинення порушення або відновлення порушенних прав  чи свобод;

-право уповноваженої законом особи за своєю ініціативою або за зверненням людини застосувати заходи оперативного впливу  проти порушення прав чи свобод громадянина(Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокуратура, правоохоронні органи та інші).

Відповідно до цього слід визначити, що головними засобами захисту громадянами своїх конституційних прав і свобод за процесуальним змістом є позасудовий та судовий захист.

Позасудові засоби захисту громадянином своїх конституційних прав і свобод за механізмом звернення та вирішення спору можна поділити на адміністративний, парламентський та громадський.

Першим та найпростішим механізмом реалізації громадянами наданого  їм Конституцією  України позасудового захисту своїх  прав є звернення ними зі скаргою на дії посадових  осіб,  державних  і громадських   органів безпосередньо до органу, який їх порушив, або до вищестоящого за підпорядкованістю органу державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян,  підприємств, установ,  організацій  незалежно  від  форм   власності,   засобів масової   інформації,   посадових   осіб    відповідно    до    їх функціональних   обов’язків.

Законодавчо такий порядок відстоювання  своїх  прав  і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення громадянам надав Закон України “Про звернення громадян” (№ 393/96-ВР) від 2 жовтня 1996 року  та інші нормативні акти видані у відповідності з цим законом (Постанова Кабінету Міністрів України № 348 від 14 квітня 1997 р. Про затвердження Інструкції з діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, в засобах масової інформації.)

.

Як Конституцією України (ч. 2 ст.55), так і Законом України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” (№ 776/97-ВР) від 23 грудня 1997 року визначений  такий важливий механізм позасудового захисту як парламентський контроль  за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав  кожного  на  території України, який здійснюється Уповноваженим  Верховної  Ради  України  з  прав  людини.

Сферою застосування  цього Закону  були визначені  відносини,  що  виникають при реалізації  прав  і  свобод  людини   і   громадянина   лише   між громадянином   України,  іноземцем чи особою без громадянства  та   органами   державної   влади,  органами  місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами, тобто безпосередньо в сфері адміністративно-правових відносин.

Реалізувати своє право на здійснення і захист своїх прав та свобод громадяни також можуть за допомогою громадських організацій та політичних партій. Таке право на свободу об’єднання громадянам України гарантовано безпосередньо ст. 36 Конституції України. Законодавчо засади створення, діяльності та статусу об’єднання громадян визначені Законами України “Про об’єднання громадян” (№ 2460-XII) від 16 червня 1992 року, “Про молодіжні і дитячі об’єднання” (№ 281-XIV) від 1 грудня 1998 року.

Окрім громадських організацій громадяни можуть захищати свої права і свободи та реалізовувати свої інтереси через створення та діяльність політичних партій, яке регламентується Законом України “Про політичні партії”  (№ 2365-III) від  5 квітня 2001 року.

Слід також згадати  про такі важливі позасудові способи захисту своїх прав, як можливість звернення громадянина до третейського суду, нотаріату, прокуратури та міжнародного арбітражу, які в останній час набувають дуже важливого значення.

Проте практика свідчить, що самим важливим, ефективним та дійсним засобом захисту громадянином своїх прав все ж таки є звернення до суду.

Статтею 124 Конституції України визначено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Значна частина цих правовідносин виникає у сфері публічних взаємовідносин, що виникають між приватними особами (фізичними і юридичними особами) та органами публічної влади (органами   державної   влади,  органами  місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами).

Тому вкрай важливим завданням держави та суспільства в цілому з цього огляду є створення та ефективне існування в України адміністративного судочинства.

Найважливішим досягненням держави у створенні адміністративного судочинства в Україні стало прийняття Верховною Радою України та підписання 6 липня 2005 року Президентом України Ющенко В.А. Кодексу адміністративного судочинства України.

Перш ніж досягнути цього інститути судового захисту громадянами своїх публічних прав та свобод в Україні пройшли досить складні етапи становлення, розвитку та перетворення в адміністративну юстицію. Для того щоб мати повну картину розвитку адміністративної юстиції в Україні  необхідно звернутися до історії.

Проблеми розгляду спорів та конфліктів, що виникали в управлінській сфері стали привертати до себе увагу ще у дореволюційні часи у другій половині 19 століття в Російській імперії (значна частина території сучасної України входила на той час до її составу).

В наукових кругах дуже активно обговорювалися та аналізувалися західні моделі адміністративної юстиції. Про це свідчать відповідні наукові роботи фахівців, наприклад: Гнейстъ Р. Правовое государство и административные суды Германіи. – С.Петербург,1896; Палієнко Н. Сущность административной юстиціи и основныя черты ея організаціи въ европейскихъ государствахъ – Кіевскія университетскія извъстія. 1898 декабрь; Куплеваскій Н. Административная юстиція въ Западной Европъ. –Харьков,1879;1

Після ревоюції 1905 року в звязку з розширенням громадянських прав («Маніфестъ о даровании населению Россіи гражданской свободы на действительной неприкосновенности личности, свободы совести, слова, собраний и союзов» та пакет законів про вибори до  Державної Думи від 6(19)серпня 1905 року) активно почали обговорюватись пропозиції щодо формування адміністративної юстиції. Про що свідчать наукові роботи провідних вчених того часу: Лемайеръ К. Административная юстиція. Понятіе охраны субъективныхъ прав в связи съ развитіем воззреній на государство –С.Петербург,1905; Корфъ С.А. Административная юстиція въ Россіи. – С.Петербург,1910. 2

У 1907 році премєр-міністр уряду Російської імперії Столипін П.О. розпочав запровадження адміністративної реформи, у межах якої передбачалося створення адміністративних судів. Проте процес створення адміністративних судів стримувався обєктивними причинами: існуючим суспільним строєм – монархією та складною суспільно-політичною і міжнародною обстановкою.

На початку 1917 року Тимчасовим урядом Росії було прийнято рішення про покладення функції Вищого адміністративного суду на урядовий сенат та введення в судових округах посади адміністративних суддів із зобовязанням окружним судам розглядати окремі адміністративні справи. Законодавчо  це рішення було закріплено Постановою Тимчасового уряду Росії від 30 травня 1917 року про введення судів з адміністртивних справ та прийнятим відповідно до вказаної постанови Положенням про адміністративні суди.

Революційні події жовтня 1917 року знов таки завадили повноцінному створенню адміністративних судів. Після чого розвиток адміністративної юстиції вже цілком повязується із створенням та існуванням Української держави. Але і в тих складних умовах українські державотворці не забували про створення повноцінної гілки влади у вигляді незалежного суду і як невід’ємний елемент судової влади адміністративну юстицію.

З часів створення Центральної Ради постійно обговорювалося питання про створення адміністративної юстиції, підтвердженням чому є текст конституції Української Народної Республіки від 29 квітня 1918 року розділ VI якої був присвячений суду, а стаття 62 передбачала, що «судова власть в рамках цивільного, карного і адміністраційного законодавства здійснюється виключно судовими установами.» 3

Навіть в період гетьманьства Скоропадського Законом про Тимчасовий державний устрій України передбачалося в розділі «Про Генеральний суд», зокрема,  статтею 42, існування  Вищого Суду в справах судових та адміністративних.  4

В період існування Директорії був прийнятий проект Основного Закону УНР, яким адміністрацію було відділено від суду. На території Української держави передбачалося утворення на судових засадах єдиного Найвищого Адміністраційного Суду.

Артикулом 131 передбачалося що цей суд «розглядає та розв’язує, додержуючися судового поступування, питання про правну важність розпоряджень державних і адміністраційних урядів та органів самоврядування, спори про компетенцію між поодинаковими державними та адміністраційними урядами і самоврядуванням  або між самими самоврядуваннями, або і всі випадки порушення Основного Державного Закону, оскільки всі зазначені справи не належать до компетенції судів.» 5

На жаль цей проект Основного Закону не був затверджений та реалізований, тому що УНР припинила своє існування. В цей же період була створена Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), яка прийняла свою Конституцію, але в ній навіть не згадувлося про судову владу. Друга Конституція УРСР 1929 року також не містила розділу про судоустрій.

Але юридична думка не стояла на місті. Інститут Радянського права в УРСР в 1923 р. розробив проект Положення про Верховний адміністративний суд і про обласні та губернські адміністартивні суди республіки.

Не реалізований цей проект був через те, що із середини 20-х років минулого сторіччя ставлення до проблеми адміністративної юстиції змінюється. Під впливом пануючої комуністичної доктрини та ідеології диктатури пролетраіату почала утверджуватися думка, що інститут адміністартивної юстиції є буржуазним, і радянським правом не може бути застосований. Тому з кінця 20-х років до початку 60-х вважалося, що в СРСР адміністративної юстиції взагалі не може бути. Адміністративна юстиція була замінена поняттям адміністративного процессу, тобто необхідністю регламентації діяльності органів державного управління, де не знайшлося місця судовому механізму захисту своїх прав громадянами.

З початку 60-х років, у звязку зі змінами у суспільному житті (так звана «оттепель») відбулися значні зміни і у юридичній думці. Потрохи стало змінюватися розуміння адміністративного процесу, необхідність нових ефективних видів захисту громадян від порушень їх прав з боку адміністративних органів, стали з’являтися певні елементи адміністративної юстиції.

Саме в цей час відбулося розширення судової юрисдикції у справах, що випливають з адміністративно-правових спорів.

Цивільно-процесуальним Кодексом УРСР в редакції 1963 року передбачався розгляд справ, що витікають з адміністративно – правових відносин, зокрема статтею 24 визначалося, що судам підвідомчі справи по скаргам на неправильність в списках виборців, на дії адміністративних органів в зв’язку з накладенням штрафу та інші, віднесені законом до компетенції судових органів справи, що виникають з адміністративно – правових відносин.

Стаття 236 вказаного Кодексу містила лише 3 категорії таких справ:

  • по скаргах на неправильності в списках виборців;

2)   по скаргах на дії адміністративних органів; (назва п.2 змінена Указом ПВР  №  1461-X  від  23.01.81 року:

3)   про стягнення з громадян недоїмки по податках по державним та місцевим податкам та зборах, обов’язковому окладному страхуванню та самооподаткуванню.

Вказані норми містили вичерпний перелік справ, що виникають із адміністративно-правових відносин, підвідомчих суду, тому суд не вправі був розглядати інші справи з участю адміністративних органів та зацікавлених осіб за правилами глави 29 ЦПК УРСР.6

От же вищевикладені норми не відображали всю повноту адміністративно – правових відносин, які існували в державі на той час, оскільки  ця категорія справ захищала в судовому порядку дуже незначну частину прав громадянина,тому у громадян практично не існувало можливості оскаржити дії, бездіяльність та рішення владних органів в судовому порядку. Вимоги громадян щодо захисту своїх прав та свобод від посягань з боку владних органів в той час могли бути реалізовані тільки в адміністративному (позасудовому) порядку, тобто  шляхом оскарження цих дій до вищестоящих органів управління або до органів партійного контролю. Такий порядок оскарження був передбачений Указом Президії Верховної Ради СРСР  № 2534 -VII від 12 квітня 1968 р. “Про Порядок розгляду пропозицій, заяв і скарг громадян” (в редакції Указів Президії ВР СРСР від 04.03.80 № 1662-X,  від 02.02.88 № 8422-XI)

Лише у 1978 році з прийняттям Конституції УРСР статтею 56 було закріплено право громадян на оскарження до суду дій службових осіб, державних і громадських органів, в порядку, встановленому законом.

Проте такий порядок майже десятиріччя законодавчо не був визначений. З розвитком в СРСР демократичних процесів під час “перебудови” Верховною Радою СРСР були прийняті дуже важливі закони, направлені на  реалізацію громадянами закріпленого Конституцією УРСР права на оскарження до суду дій службових осіб державних і громадських органів: Закон СРСР “Про порядок оскарження до суду  неправомірних  дій  службових  осіб,  що ущемляють  права громадян” від  30  червня  1987 року та Закон СРСР “Про внесення змін до Закону СРСР “Про порядок оскарження  до  суду  неправомірних дій службових осіб,  що ущемляють права громадян”  від 20 жовтня 1987 року.

У відповідності  з цими законами Президія Верховної Ради Української РСР своєю постановою № 5803-XI від 25 квітня 1988 р.  доповнила Цивільно-процесуальний Кодекс УРСР главою 31-А такого змісту: “ Скарги на неправомірні дії службових осіб, що ущемляють права громадян.”

Вказані нормативні акти вже містили в собі  певний  перелік випадків неправомірних дій службових осіб, які громадянин мав можливість оскаржити в судовому порядку.

До дій службових осіб, скоєних з порушенням закону або з перевищенням повноважень, які ущемляють права громадян були віднесені дії в результаті яких:

– громадянин був незаконно позбавлений можливості повністю або частково здійснити право надане йому законом або іншим нормативним актом,

  • на громадянина незаконно покладалися будь які обов’язки.

Цей закон також містив і обмеження щодо оскарження деяких дій цих органів. Не могли бути оскаржені до суду дії посадових осіб, у відношенні до яких кримінально – процесуальним, цивільним процесуальним законодавством, законодавством про порядок розгляду трудових спорів, про відкриття, винахід і раціоналізаторські пропозиції, про адміністративні правопорушення, індивідуальної трудової діяльності і іншим законодавством України передбачений інший порядок оскарження, а також дії, які пов’язані з обороноздатністю держави та державної безпеки.

До суду могли бути оскаржені лише дії, одноособово здійснені службовими особами від свого імені або від імені органів, які вони представляють. Таке визначення суттєво обмежувало право громадян на оскарження рішень прийнятих колективними органами.

Не зважаючи на вказані вади прийняття цих законів та внесення змін до цивільно-процесуального законодавства стало значним кроком на шляху становлення права громадянина на захист своїх прав від посягань з боку органів влади в судовому порядку.

Законом СРСР від 02.11.1989 року “Про порядок оскарження до суду неправомірних  дій  органів державного управління та службових осіб, що ущемляють  права громадян” 7 були внесені зміни, якими встановлені певні обмеження щодо можливості оскарження актів органів державного управління та посадових осіб, а також передбачався попередній позасудовий розгляд скарги громадянина вищестоящим в порядку підпорядкованості органу або службовій особі.

Ці обмеження суттєво звужували можливості надані громадянам двома попередніми законами, тому на щастя вони так і не були імплентовані в українське законодавство.

В цей період підрозділ Б розділу III Цивільно – процесуального Кодексу УРСР згідно з Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 січня 1990 року був  доповнений главою 30-А: “Заяви про дачу висновків по питанням наявності підстав для скасування рішення про реєстрацію кандидата в депутати”, якою на суд покладалося завдання про дачу висновку по питанням чи є підстави для скасування рішення про реєстрацію кандидата в депутати за заявами Центральної виборчої комісії, обласної, районної, міської, районної в містах, селищної, сільської виборчої комісії по відношенню кандидатів відповідної Ради народних депутатів.

16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР проголошено Декларацію про державний суверенітет України, розділом ІІІ якої було вперше на законодавчому рівні проголошено, що влада в Україні здійснюється за принципом розподілу на законодавчу, виконавчу та судову.

Розвиток демократії в Україні розширював права та свободи громадян  до яких відносились і права громадян щодо віросповідання. На реалізацію та захист цих прав були направлені і зміни в ЦПК УРСР, які були внесені Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 28 січня 1991 року про доповнення Главою 31-Б, якою було визначений порядок оскарження рішень  виконавчих комітетів обласних,  Київської  та  Севастопольської  міських  Рад народних депутатів з питань  реєстрації, зняття з реєстрації релігійних організацій та інших питань стосовно релігійних організацій. Законом України № 2295 –ХІІ від 23 квітня 1992 року право на оскарження розширилося на рішення всіх державних органів з питань реєстрації статутів (положень) релігійних організацій, володіння та користування культовими будівлями та майном.

Після проголошення 24 серпня 1991 року незалежності України на розвиток судової влади Постановою № 2296-XII  від 28 квітня 1992 року Верховна Рада України затвердила “Концепцію судово – правової реформи в Україні”.

Вперше в Україні законодавчо було визначено завдання про запровадження адміністративного судочинства. В розділі III Концепції “Про Формування судової влади” було передбачено запровадження адміністративного  судочинства,  метою  якого мав би стати розгляд спорів між громадянином і органами державного  управління. На рівні району передбачалося введення адміністративних суддів, які б організаційно входили до складу  районних  (міських)  чи  міжрайонних  судів.  В обласних  судах  передбачалося створити  судові  колегії  в  адміністративних справах, як суди першої та апеляційної інстанції. У Верховному Суді України   колегію в адміністративних справах, як суд апеляційної та  касаційної  інстанції.  В  ході   судової   реформи   суди   в адміністративних справах повинні були виділитися в окрему систему.

В Указі Президента України № 810 від 22 липня 1998 року8 “Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні” визначено про нагальне значення створення правової бази для повноцінного запровадження в Україні такої форми судового захисту прав і свобод громадян у сфері виконавчої влади, як адміністративна юстиція. Передбачалося поетапне формування Вищого адміністративного суду України, а також апеляційних та місцевих адміністративних судів, при цьому процедури розгляду справ в цих судах мали бути врегульовані окремим Адміністративно-процесуальним кодексом України.

Постановою Верховної Ради України № 0757 від 17 червня 1999 року “Про заходи державної політики України в галузі прав людини” також передбачалося запровадження в Україні адміністративної юстиції.

Проте вказані концепції на протязі тривалого часу залишалися лише концепціями. Розвиток  інститутів захисту прав приватних осіб (як фізичних так і юридичних) у сфері публічно-правових відносин в подальшому відбувався виключно в лоні цивільного та господарського судочинства, що суттєво звужували можливості захисту цих прав через особливості цивільного і господарського судочинства.

В цей період досить динамічно розвивалося законодавство у сфері захисту прав громадян пов’язаних із виборчим процесом, тому цивільно-процесуальний Кодекс України змінювався або доповнювався в основному нормами, які стосуються виборчих процесів та процесу референдуму.

Відповідно до Закону України № 3039-XII від 3 березня 1993 року “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям законів “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”  і “Про  вибори Президента Української  РСР” ЦПК УРСР”  було доповнено Главою 30-Б: “Скарги на відмову зареєструвати претендента кандидатом в президенти України і на рішення про визнання виборів Президента України недійсними”.

У зв’язку з прийняттям законів України “Про вибори  депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних Рад” та “Про внесення  змін  і  доповнень  до Закону  Української  РСР  “Про  вибори Президента Української РСР” Законом України № 0076-ХІІ від 1 липня 1994 року до Цивільного  процесуального  кодексу  України внесені зміни в Глави 30-А і 30-Б, які були викладені в новій редакції: “Глава 30-А: “Скарги на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії по виборах депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад і заяви про скасування рішень виборчої комісії.” , Глава 30-Б: “Скарги на рішення і дії центральної та окружної виборчих комісій по виборах Президента України та заяви про скасування рішення Центральної виборчої комісії.”

Згідно із Законом України № 3906 – XII від 2 лютого 1994 року “Про внесення змін і доповнень до Цивільного процесуального кодексу України”  у зв’язку з прийняттям Закону України “Про вибори народних депутатів України” ЦПК було доповнено також главами: 30-В “Скарги на рішення, дії чи бездіяльність, що стосуються виборів народних депутатів України” та  30-Г  “Скарги на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії”.

Глава 30-Д “Заяви про дострокове припинення повноважень народного депутата України у разі невиконання ним вимог щодо несумісництва депутатської діяльності з іншими видами діяльності” була доповнена Законом України № 269/96 –ВР від 3 липня 1996 року “Про внесення  доповнень до Цивільного процесуального кодексу України”.

У відповідності з прийнятими змінами до законів України, які регулюють виборчий процес Законом України № 1970-III від 21 вересня 2000 року Глави 30-Б, 30-В, 30-Г були викладені у новій редакції.

Крім вказаних глав, які стосуються виборчого процесу Цивільно-процесуальний Кодекс України згідно із Законом України № 2857-XII від 15 грудня 1992 року був доповнений також Главою 31-В, яка надала прокурору право звернутися до суду із заявою про визнання  незаконними правового акту органу, рішення чи дії службової особи, крім акта, перевірку законності  якого  віднесено  до  компетенції Конституційного Суду України, в разі відхилення протесту прокурора в порядку загального нагляду або якщо протест не був розглянутий службовою особою чи органом який його прийняв у десятиденний строк після його надходження. Вказані зміни значно розширили можливість судового контролю за законністю прийнятих службовими особами або органами управління рішень чи дій

На даному етапі зазнала позитивних змін Глава 31-А, яка Законом України № 403/95-ВР від 31 жовтня 1995 року була викладена в новій редакції. Змінилася як назва глави так і зміст самої глави, положеннями якої передбачалося, що до суду тепер можливо було оскаржити  не тільки  неправомірні дії службових осіб, а взагалі рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності.

Цим законом також були визначені суб’єкти рішення, дії чи бездіяльність яких підлягають оскарженню в суді, був детально визначений предмет судового оскарження, порядок та строки подання скарги.

Вказана глава зазнала несуттєвих змін у назві та змісті також згідно із Законом України № 917-ІV від 5 червня 2003 року.

В зв’язку із удосконаленням інститутів виконання судових та інших рішень, прийняттям законів України “Про державну виконавчу службу” та “Про виконавче провадження” законом України № 2056-III від 19 жовтня 2000 року ЦПК України був доповнений Главою 31-Г, яка надала можливість учасникам виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їх права чи свободи.

Доречно було би відзначити в цій статті особливе значення для становлення, як всієї судової влади, так і адміністративної юстиції процес конституційного будівництва в Україні.

Так, Конституційним договором між Верховною Радою України та Президентом            України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого              самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України, ухваленого 8 червня 1995 року статтею 39 передбачалося, що правосуддя  в  Україні  здійснюється   у   формі судочинства  в  цивільних,   господарських,   адміністративних   і кримінальних справах, а також у формі прийняття  рішень  з  питань відповідності  чинному  законодавству  правових  актів   посадових осіб, місцевих  органів  державної  виконавчої  влади  та  органів місцевого самоврядування.

З прийняттям Верховною Радою України 28 червня 1996 року Конституції України були встановлені основні засади побудови і існування правосуддя в Україні та визначені строки формування системи судів в України.

На виконання цих вимог Конституції Верховна Рада України прийняла низку законів, які в Україні назвали “малою судовою реформою”. Зокрема, Законом №2531-ІІІ від 21 червня 2001 року “Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій України” передбачалося створення Вищого адміністративного суду України. На Кабінет Міністрів України покладався обов’язок підготовки та подання на розгляд Верховної Ради України проекту    Закону    України    про    адміністративні   суди   та Адміністративного  процесуального   кодексу   України,   а   також пропозиції  щодо  внесення  змін  до  законів  України у зв’язку з прийняттям цього Закону. Проте строків реалізації вказаних положень в законі не містилось.

Під впливом строків встановлених Конституцією України, прийнятих законів та взятих на себе обов’язків перед Радою Європи щодо проведення судової реформи Верховна Рада України все ж таки прийняла 7 лютого 2002 року Закон України “Про судоустрій  України” № 3018-ІІІ, який передбачив запровадження в Україні адміністративного судочинства, здійснюване спеціалізованими судами, якими є адміністративні суди.

Згідно з вимогами п. 16 Розділ VII Прикінцевих та перехідних положень було закріплено, що формування системи   адміністративних   судів    здійснюється протягом трьох років.

На виконання вимог цього закону Президентом України були підготовлені та видані Укази з питань формування адміністративних судів.

Так, Указом Президента України № 889/2002 від 1 жовтня 2002 року “Про Апеляційний суд України, Касаційний суд України та Вищий адміністративний суд України” в Україні був створений Вищий адміністративний суд України. Слідуючим Указом №  995/2002 від 7 листопада 2002 року Президент України запровадив кількісний склад суддів Вищого адміністративного суду України.

Указом № 1417/2004 від 16 листопада 2004 року Президент України утворив місцеві та апеляційні адміністративні суди, затвердив їх мережу та визначив кількісний склад суддів цих судів.

Ще одним важливим кроком до організаційного забезпечення існування адміністративної юстиції стало призначення Указом Президента № 1520/2004 від 22 грудня 2004 року Головою Вощого адміністративного суду України Пасенюка Олександра Михайловича, послідовного та дієвого сторонника створення адмінюстиції в Україні.

Проте практичне завершення процесу організації адміністративної юстиції набуло лише з прийняттям Верховною Радою України та введенням в дію Кодексу Адміністративного судочинства України, який надав Україні правове забезпечення існування та функціонування  системи адміністративних судів.

З метою реалізації положень Кодексу Адміністративного судочинства України Пленум Верховного суду України своєю Постановою № 9 від 23 вересня 2005 року  утворив у Верховному Суді України Судову Палату в адміністративних справах. Постановою № 20 від 29 вересня 2005 року Пленум Верховного Суду України затвердив персональний склад Судової палати в адміністративних справах, а Постановою № 11 від 18 жовтня 2005 року призначив головою Судової палати в адміністративних справах Кривенка Віктора Васильовича.

Усвідомлюючи важливість розвитку судової влади в Україні Президент України Ющенко В.А. своїми Указом № 242/2006 від 20 березня 2006 року затвердив План заходів щодо вдосконалення судового устрою та забезпечення справедливого судочинства в Україні відповідно до європейських стандартів, пунктом 4 статті 3 якого, з метою вдосконалення системи судового устрою зобов’язав Державну судову адміністарцію та Міністерство юстиції України завершити створення системи адміністративних судів.

Наступним Указом № 361/2006 від 10 травня 2006 року Президент України схвалив Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів. В цій Концепції також багато уваги приділяється подальшому формуванню цілісної системи адміністративних судів.

На жаль, в який вже раз за історію України формування адміністративного судочинства знову гальмується  за певних причин, таких як відсутність приміщень, брак коштів, законодавчого забезпечення та  відсутністю досвіду у створенні цих судів. Сподіваємось, що у керівництва держави, всіх гілок влади вистачить бажання та рішучості щодо завершення формування адміністративного судочинства, якими вона засвідчить своє прагнення  до створення правової соціальної держави.

 

 

 

 

Примітки:

1.Адміністративная юстиція:європейський досвід і пропозиції для України. К. 2003 р.

  1. Там же стор.198
  2. Слюсарено А.Г.,Томенко М.В. Історія Української Контитуції, Київ, 1997 р. Стор.128
  3. Там же стор.120
  4. Там же стор.154
  5. Науково-практичний коментар Цивільно-процесуального кодексу УРСР Київ Видавництво політичної літератури України 1979 рік . стор. 303-304.
  6. Газета “Правда” № 316 від 12 листопада 1989 року;
  7. Урядовий кур’єр, 1998, № 141-142, від 25.07.1998 р.;